Стаценко Оксана

В кінці літа познайомилась ближче із Прикарпаттям. Гори вже є, але такі, що за день можна здійнятись, перевалити, спуститись, і до вечора обійти низом назад до села. Троє неспортивних і давно не тренованих людей справлялись із такими завданнями 10 днів підряд. Іноді робили і по два походи за день, але тоді не встигали обробляти зібрані гриби.
Ага, забула сказати, що мета поїздки була – заготовити сушені білі гриби до наступного сезону. Відпочити, находитись, надивитись і насолодитись – також. Всі цілі були досягнуті.
Де і як.
Івано-Франківська область, Рожнятівський район, село Луги. Їхали власним авто. Від Києва – 630 км, із них 550 проїхали за 5 годин, решту – ще десь за 4 години. Останній відрізок, вже в Рожнятівському районі, жахливий – лісовози возять із гір ліс, дороги принципово не ремонтуються. Після прибуття наш водій, він же власник авто, почав зв’язно говорити тільки на другій половині пляшки коньяку, а цензурно – на третій день. Зате село майже в кінці цивілізації, всі попередні поселення великі, далеко від гір, оточені оброблюваними полями, а наші Луги – невеличке село на дві церкви, втиснене в малесеньку і досить умовну долину поміж гір. Тож мали можливість ходити щодня по новому маршруту. Доїхати можна і потягом до Івано-Франківська, звідти пару разів на добу ходить прямий автобус, або ж з пересадкою – їхати до Рожнятова, а звідти щогодини автобус на Луги. Є кілька магазинів, набір товарів стандартний: пару сортів замороженої ковбаси, продукти першої необхідності, такі ж господарські товари (різові чоботи, банки для закруток, і таке інше)
Село і люди.
Село дуже охайне і миле, біля кожного будиночку буяють доглянуті квітники, люд увесь час у роботі. Особливих зусиль потребує заготівля сіна – землі не вистачає, скрізь гори і ліс. Сінокоси зустрічали і високо в горах, не можу уявити, як звідти доставляти сіно до села. Люди тримають по кілька корів, мотивація особисто мені не зрозуміла – возити на базар далеко, в самому селі покупців і нема особливо. Ґаздиня, в якої брали молочні продукти, сказала, що зараз не ті люди, лінуються, корів тримає кожен третій господар. Грошей з нас не брала. Дуже здивувалась, коли ми намагались розрахуватись. Наскільки я зрозуміла, там логіка така: в неї молочних продуктів багато є, а в мене нема. Тож треба мені дати, щоб і в мене були. Гроші у цю схему вплутати вона так і не змогла. Хоча, з іншого боку, ми приїхали як родичі родичів, а в Лугах на 100% всі між собою родичі, в богзна яких колінах, але тримаються люди дійсно дружньою спільнотою. Можливо, і нас за своїх зарахували? Хоча привести ступінь спорідненості я, маючи вищу економічну освіту, не зможу.
Взагалі люд дуже привітний і доброзичливий. Я запитала якось у сусідки, жінки старшого віку, як мені краще з’їздити в районний центр, де автобусні зупинки, розклад руху,  всілякі подробиці. Вона розказала, а назавтра зайшла зранку, запропонувала, щоб дочка її зі мною з’їздила. Я вточнила, чи їй заодно треба їхати? Ні, щоб я не загубилась і не пропала. Дуже дивно. Або ще: зайшли ввечері по молоко. Ґаздиня щось робила на веранді. Ми привітались, віддали банку, а вона стала нас запрошувати до хати. Нам незручно, бо час такий – саме вечеряти, а в неї сім’я велика, кілька онуків різного віку бігає. Ми відмовляємось, а вона вмовляє. І чоловік її долучився. Ми вже ніяково у вітальню зайшли. Стало зрозуміло, що дочка саме купає немовлятко, двері до ванної відчинено і нам видно. Я геть знітилась, бо сама мама двох малих дітей, і не можу уявити собі, як це я винесу свою! Кровиночку! Після купання! А в кімнаті чужі! Люди у верхньому одязі! І не перевзуті!  Перепрошую за експресію, вона від усього серця. А дочка вийшла із ванни із дитям, і щиро нам посміхнулась. Ні, ну, припустимо, я б теж, можливо, спробувала всміхнутись, якби вздріла, наприклад, кумів, чи давніх друзів несподівано у такій ситуації. Але ніколи б не вийшло б в мене такої щирої посмішки. А чоловіка вразило, як відкрито і спокійно малі діти дивляться на незнайомого дорослого.
Знов же, провідники нам знаходились, якби не такі добровольці, ми б не ризикнули віддалятись від села.
В неділю люди йдуть до церкви. Спостерігання цього явища наповнює позитивом і ворушить якесь глибоко заховане порожнє душевне місце. Якась гордість була, що є в Україні це село, і ці люди. Дзвонять дзвони, і ошатні сім’ї йдуть по центральній вулиці. Старі і малі разом. І тут не релігія зворушує, а щось більше. Хоча провідниця наша Галя сказала, що люди тепер до церкви так не ходять, як колись. Цікаво, що б вона про київські недільні ранки сказала.
А в цілому – люди як люди. Є на самому початку села бар. Бачила там цілком відповідні фейси шанувальників цього закладу. В тому числі і молоді хлопці, і навіть дівчата. Бачила дівчаток років 14-16, розмальованих, розцяцькованих, забагато оголених. Бачила слізну сварку дружини із піддатим чоловіком. Живі люди там, як і всюди. Та все ж атмосфера в цілому набагато здоровіша.
Гриби.
Нам сказали, що приїхали ми невдало. Рік на гриби не вдався, давно не було так мало грибів. А ми їм сказали, що за попередні 4 роки ми не зібрали жодного гриба, тож ми їм не віримо. Все відносно. Гриби ми приносили щодня, 1-3 кг.

Полювали насамперед за білими грибами, бо їх можна сушити, легко транспортувати, і потім смачно готувати. Брали і підосиновики із підберезовиками, але тільки на зворотньому шляху, бо вони мнуться дуже. Лисичок збирали тільки щоб насмажити із сметаною на вечерю. Місцеві люди збирають ще різні гриби із роду сироїжок, цих було більше, але ми їх не знали і не брали. Не можу сказати, що грибів тепер не маю де діти. Та все ж трилітрова банка сушених білих стоїть на поличці, та ще трохи консервованих лисичок. Дуже хочу приїхати туди в «грибний» рік. Розказали нам, як у такий рік можна зайти в ліс метрів на 300 і набрати стільки, скільки може нести одна людина. Дуже хочу випробувати свою грибопідйомність.
Несподівано відкрила для себе ожину. Думаю, що мало хто з київського регіону відкривав для себе таку ожину. Якщо маєте якусь улюблену ягоду, уявіть собі ще штук десть інших ягід, які викликали б у вас стільки ж балів захоплення, і об’єднайте тепер свою уяву в одну ягоду. Оце і буде прикарпатська ожина. Вона тут велетенська, великими кетягами, вигрівається на каменистій місцині. Смак, аромат, післясмак… це треба відчути самому. Відкрила її на жаль в останні дні перебування. А то грибів би було значно менше, а варення з ожини – значно більше.

Ліси.
Окреме враження про гірські ліси. Мабуть, вони щасливі, бо людська рука з сокирою фактично не вмішується в їхній перебіг життя. Місць, де вільно можна просто йти, майже немає. Там треба дертися. Одягати щось цупке із довгим рукавом, намертво закріпляти рюкзак, зажмурюватись і дертись. В такій «драчці» втратила сережку, добре, що не вухо.

несподіваний перепочинок серед «драчки», а пень вищий на дві голови за жінку зростом 173 см.
Сказане стосується молодих і «середніх» лісів. Ліси старі набагато просторіші, дерева велетенські, далеко одне від одного, і ліс від цього світлий і величний. В художніх пригодницьких книжках, яких начиталась  в дитинстві, зустрічалось слово «бурелом». Ось нарешті побачила це диво. Були такі буреломи, що можна ризикнути перебратись, а зустрічались гігантські нездоланні завали, і скільки тонн деревини там пропадає – страшно подумати заточеному на економіку розуму.
Жителі лісу.
Крім власне дерев, в лісах є інші жителі. В «драчці» єдині дороги – це кабанячі стежки, коли в колючих сплетених смереках, що ростуть на відстані сантиметрів 50 одна від одної, від землі і десь до рівня людського коліна проломані і втоптані стежечки. Звичайно, людині вони не підходять. Бачили інші сліди диких свиней – пориті поляни, свіжопотрощені трухляві стовбури. Кажуть, є зайці, косулі, лосі, лисиці та вовки, але ці нам не траплялись. Багато бачили вужів та гадюк. Взагалі через гадюк нам порадили ходити тільки в різових чоботях і ніколи не порпатись руками в рослинності, тільки патиком. Жодного ексцесу з цими гадами в нас не сталось, як і взагалі в селі цього літа. А так люди розказують, що буває.
А ще там є ведмеді. Принаймні два точно на прилеглій до села території. Тварини сумирні, жителі на них не жаліються. Так, ішли якось по черговому новому маршруту із провідником – колишнім мисливцем. Я поцікавилась, чому ми рухаємось дорогою, он зліва який просторий ліс, так і хочеться там понишпорити. «Та де – каже він. – там же ведмідь живе, ми туди не ходимо». В той день наш дальший путь пролягав так, ніби ми обходили гаком територію ведмедя, а може то мені так здавалось. А робота мозку була спрямована на те, щоб зрозуміти логіку ведмедя у принциповості перебування в межах такої незначної території. Іншого разу, на іншій горі, нам зустрілись свіженькі ведмежі какуні, звиняйте. От деякі люди стрибають з парашутом, і потім діляться враженнями. От і я не можу не поділитись. Того разу з нами була провідниця-жінка. Ми в неї почали розпитувати про те, що робити при зустрічі, та чи були випадки із ведмедем і жителями. Виявилось, що було таке, кілька років тому «ведмідь жінці з сусіднього села руку від’їв у малиннику», а далі «нічого було кричати на ведмедя та палицею махати». Повернувшись додому, я першою справою засіла в інтернет у пошуку рекомендацій, як поводитись при зустрічі із ведмедем. Знайшла багато детальних порад (в основному від любителів і професіоналів, що подорожують Сибіром). Думаю, тим, хто дочитав до сюди, буде цікаво про них дізнатись (про поради). Я коротко.
Саме головне правило – уникнути зустрічі. Для цього потрібно ходити гуртом, голосно перемовлятись, максимально шуміти, стукати ціпками по стовбурах дерев, посвистувати у свисток (не вірите – самі погугліть), а також уникати молодих непролазних хащів та малинників з ожинниками.
Якщо зустріч все ж відбулася – не робити голосних пронизливих звуків, а також різких чи загрозливих рухів. Ведмідь – досить інтелектуальна тварина, а отже, йому притаманна цікавість раніше, ніж агресивність. Тому треба завмерти, можна заспокійливо приговорювати (хороший ведмедик, хороший, тьотя не смачна, тьотя вже йде, не ображайся на запах від тьоті… ), на всяк випадок оглянутись навколо, підбираючи дерево, на яке можна швидко залізти (бачили б ви ті бісові букові ліси, там до села дійдеш, а ні на жодне не влізеш, ніякий адреналін не допоможе!)

 

Тепер все залежатиме від ведмедя – або він теж позадкує, не бажаючи зв’язуватись, або ж це буде ведмідь з поганим настроєм і він може напасти. Тоді треба тікати, приносячи ведмедю по дорозі жертви – так, скинутий рюкзак може його затримати, особливо якщо звідти пахне ковбаса чи ще що. Порада, яка була в якомусь оповідання в шкільні часи – впасти на землю і прикинутись мертвим – діє десь у 70% випадків. У тих же, кому припали нещасливі 30% - шансів вижити фактично нема.
Це та корисна інформація, яку я надбала в інтернеті. А ось порада місцевих, на запитання: «що робити при зустрічі з ведмедем?» - «треба дістати тепле з штанів, і замазати ведмедю очі. Поки буде розлупуватись – тікати».
Загалом і село, і довкілля дуже мальовничі. Багато річок, одна тече прямо через село:







Місцеві ловлять у цих річках форель.
Я була там 10 днів, але думаю, що законсервовані там спогади будуть мене радувати дуже довго. І дуже сподіваюсь ще не раз потрапити в Луги, треба тільки знайти і придбати підходящий транспорт, на якому чоловік погодиться туди їхати. Чи ще щось придумати.